Доброчесність – етичне чи юридичне поняття? Чи завжди краща та освіта, на яку витрачається більше грошей? Скільки коштів йде на одного школяра на рік та чому в деяких закладах ці суми відрізняються в десять разів? Як українські школи можна зробити прозорими вже зараз? На ці та інші запитання у нашому інтерв’ю відповідає освітній омбудсмен України Сергій Горбачов.
Про доброчесність: етичне чи юридичне поняття
– Що саме для вас означає “доброчесність”?
– Тут можливо декілька визначень. Наприклад, на думку голови НАЗК Олександра Новікова, яку я поділяю, доброчесність означає поводитися правильно навіть тоді, коли тебе ніхто не бачить. А ще для мене доброчесність означає і те, що людина має знати та усвідомлювати свої права, а також враховувати та з повагою ставитися до прав інших людей. Ми живемо в суспільстві, де різні права постійно перетинаються. Тому потрібно доброчесно враховувати такі ситуації та знаходити рішення. Хоча це, дійсно, іноді складно. Але є дуже гарний принцип: “Якщо не знаєш, як робити – роби за законом”. Це доволі часто дозволяє вийти з досить складних ситуацій.
– Тобто ви сприймаєте це поняття як таке, що більшою мірою перебуває в юридичній площині, а не етичній?
– Це невід’ємні поняття, бо закон виникає з суспільної практики. Тобто з певних ситуацій, етичних колізій, які спочатку люди вирішують між собою, а потім прийнятний спосіб вирішення цих конфліктів вони визначають у законах та впроваджують вже як юридичну норму. У юриспруденції є розділ “виникнення права”. Тому в питанні доброчесності не можна розділяти етичність і законність.
Про найпоширеніші скарги українців щодо системи освіти
– До вас звертаються зі скаргами на порушення в системі освіти. З якими проблемами учні, вчителі, директори, батьки стикаються найчастіше?
– Звертаються з різноманітних питань. Це і булінг, і забезпечення освітнього процесу, умови та оплата праці педагогів, харчування дітей, медичне обслуговування дітей і вчителів у закладах освіти. Дуже багато звернень останнім часом пов’язані з питанням реорганізації освітньої мережі. Для того, щоб діти отримували освіту належної якості, заклад має бути належно обладнаний, у ньому мають працювати професійні вчителі. Це доволі болісне питання.
Наприклад, розповсюджене упередження, що українські школи перенавантажені. Насправді ж середня кількість дітей у кожному класі – 18. Проблема не в тому, що у нас не вистачає шкіл, приміщень, вчителів, а в тому, що вони дуже нерівномірно розподілені. Ще одна велика проблема, яка стосується й доброчесності – безконтрольна житлова забудова, бо саме тут виникає величезна диспропорція, коли в у великих містах та містах-супутниках у класах по 38-40 дітей, а в інших містах та селищах змушені закривати школи, бо не немає достатньої кількості дітей.
Є ще одна дуже важлива тема, яка завжди болісна і яку треба відстежувати – це питання грошей, тобто фінансування і розумного витрачання цих коштів.
Фінансування освіти: чому “більше грошей” не означає кращу освіту?
– Фінансування середньої освіти?
– Фінансування освіти загалом. Але загальна середня освіта – це, звісно, найбільший сектор – приблизно 60% всієї освіти в Україні. Це дуже багато. Питання фінансування освіти тісно пов’язане з питанням дотримання прав. Якщо немає якісного фінансування (а якісне фінансування, як я вже наголошував – це, коли грошей достатньо і вони розумно витрачаються), неможливо повноцінно зробити освітнє середовище безпечним, приміром, облаштувати внутрішні вбиральні, оновити систему протипожежної безпеки, здійснити матеріально-технічне забезпечення тощо. А це вже загострює проблему поборів і порушує права учасників освітнього процесу.
Є такий дуже важливий показник, на який я завжди звертав увагу, а зараз сильно відчуваю його як освітній омбудсмен – це фінансова норма забезпечення на одну дитину. Вона дуже сильно відрізняється по Україні. Наприклад, у Міністерстві фінансів є такий корисний ресурс – дашборд видатків на загальну середню освіту. Там дуже цікаві цифри: в середньому навчання однієї дитини у комунальній (державній) середній школі – це 24 тисячі гривень на одну дитину протягом року. Але є школи, де це 5 тисяч, а є, де – 90 тисяч. Ця диспропорція сильно впливає на якість освіти. Здавалося б, що там, де більше грошей – там має бути краща освіта. Але ні, так не відбувається, на жаль. Таку високу норму фінансування бачимо здебільшого у школах, які знаходяться у сільській місцевості, де дуже мало дітей у класах, тому і виходить ось така ситуація.
– Ви сказали “достатньо грошей – краща освіта”, так? У чому полягає якість освіти в тих містах, де фінансування менше?
– Краща освіта там, де якісне фінансування. Що означає – достатньо грошей і розумне їх використання. От останнє є критичним. Гроші треба використовувати доцільно. Наприклад, в Україні є школи у яких 5, 8, 10 учнів, і громада витрачає шалені кошти для утримання такої школи – комунальні послуги, обладнання, дофінансовує заробітну плату вчителів, бо освітньої субвенції на це не вистачає. Незважаючи на малу кількість учнів у таких школах, якість освіти там не на високому рівні. Адже у таких школах один вчитель викладає декілька предметів, частина з яких не є профільними. Про закупівлю комп’ютерів та навчального обладнання і створення умов для навчання та роботи в таких школах годі й мріяти.
Саме тому триває оптимізація шкіл, створюються опорні школи, організовується довезення учнів з інших сіл. За рахунок вивільнених коштів громади можуть організувати гарні умови для учнів та педагогів, закуповувати усе необхідне, ремонтувати приміщення тощо.
Водночас коли у громаді виділяється мало коштів на одного учня – 5 тис на рік, то необхідно розуміти причину цього та як це впливає на якість освіти. Наприклад, неконтрольована забудова призводить до надмірного збільшення кількості учнів у класах і відповідно у школі. А це впливає на створення безпечного освітнього середовища, здоров’я як дітей, так і педагогів. Тому показник витрат на одного учня у закладі освіти чи громаді має розглядатися у розрізі якості освіти, дотримання прав учасників освітнього процесу.
Дуже важливо також звертати увагу на узагальнені показники діяльності школи та якості освіти, і побудови внутрішньої системи забезпечення якості освіти, які закладені в порядку проведення інституційного аудиту, й описані в рекомендаціях “Абетки для директора”.
Ви знаєте, для мене було б важливо (хоч це і непросто впровадити) – провести анонімні опитування учнів, батьків і вчителів. Треба дізнаватися, наскільки споживачі послуг задоволені тим, що відбувається.
У нас був кейс, який мене невимовно обурює. Директор однієї з київських шкіл наказала припинити вологе прибирання в тих класах, батьки яких відмовляються здавати додаткові гроші на прибирання. Тобто бюджет фінансує прибиральниць – 500 кв.м. на одну штатну одиницю, а директорка, яка хоче зберегти кишеньковий фонд, з якого надходять різні виплати, вимагає від батьків, щоб вони здавали гроші. А не здаєте гроші – ми вам прибирати не будемо. Оце відверто недоброчесно. Абсолютно. Я надіслав кілька листів на Держпродспоживслужбу, на відповідні департаменти. Ситуація в процесі, бо це просто дикість. Але є і таке.
(Не)доброчесність в освіті
– Чи відомі вам кейси недоброчесних викладачів?
– На жаль, є й таке. Наприклад, мені написала в особисті повідомлення людина і запропонувала купити сертифікат підвищення кваліфікації. Це само по собі – дикість. Але особливість саме цієї ситуації в тому, що мені пропонують недоброчесно купити сертифікат на курс, який я ж сам і розробляв! Ну а коли пропонують купити сертифікат за курс “Академічна доброчесність” – то це взагалі вже повний сюрреалізм. Мене дуже засмучує, що вчителі замість того, щоб пройти такі безоплатні курси, намагаються просто недоброчесно купити сертифікат.
Формування доброчесності полягає насамперед у тому, якщо повернутися до початку, що не можна брати чуже. Це і юридичний, і етичний принцип. Коли недоброчесні вчителі купують сертифікати, вони підривають саму основу нашої професії – довіру. Коли дітям у початковій школі дають завдання виготовити якісь поробки, а роблять батьки, і дитина приносить та показує їх як свої – вже тут закладається недоброчесність, яку треба викорінювати.
Як зробити шкільне середовище прозорим: поради та зони відповідальності
– Що вже сьогодні можуть робити вчителі та керівництво шкіл, щоб зробити школи більш прозорими?
– Насправді відповідь дуже проста – виконувати! Є стаття 30 Закону України “Про освіту”. Звісно, вона неідеальна, її треба дещо змінювати. Але на 90% ця стаття перекриває всі можливі варіанти ситуацій, які треба робити прозорими. Вона, до речі, так і називається: “прозорість та інформаційна відкритість закладів освіти”. Просто беріть і виконуйте.
Інша проблема, яка є дуже важливою для мене, – у нас в Україні відсутня достовірна освітня статистика. Кілька місяців тому в нас був кейс , коли ми намагалися з’ясувати, скільки шкільних вбиралень досі залишаються на вулиці. І ми запитали у департаментів, скільки у них взагалі закладів освіти – загальної, дошкільної, позашкільної, професійної. Ми отримали дані від департаментів, порівняли їх із даними з інших джерел (Єдина державна електронна база з питань освіти, Інститут освітньої аналітики, дані Мінфіну тощо). І ви знаєте, ці дані всі різні, вони ніде не збігаються! Ми всюди маємо різну кількість шкіл, учнів, різні критерії підрахунку, різні територіальні охоплення. Нам дуже не вистачає реальної статистики. Неможливо керувати системою і досягати результатів, позитивних змін, якщо ти не розумієш, з чим маєш справу.
Вважаю дуже важливим, щоб у штатні розписи закладів освіти була введена посада відповідального за комунікації – за наповнення шкільних сайтів, за виконання вже згадуваної статті 30, за комунікацію з громадою, за організацію дистанційного навчання. Бо зараз цим займаються дуже різні люди, і не завжди роблять це правильно.
– Можливо це можна зробити шляхом проходження курсів тими людьми, які вже відповідають за комунікацію?
– Так у тому-то і річ, що немає в штатному розписі шкіл посади відповідального за комунікацію. Організувати таку комунікацію – то, звісно, це обов’язок керівника закладу освіти. Але кому це доручити? От хто зараз може займатися питаннями наповнення сайту? Вчитель інформатики, директор, заступник директора, секретар, педагог-організатор, психолог… Проблема в тому, що ці люди мають дуже різні посадові обов’язки, дуже різні компетенції, які визначені їхніми посадовими інструкціями. Тому для цієї посади також потрібна певна кваліфікаційна рамка, де буде визначено, що людина буде робити, що вона для цього має вміти і знати. І я тільки “за” будь-які навчальні проєкти, які здійснюються в цьому напрямі.
Керівники закладів освіти, вчителі доволі часто цікавляться, як спілкуватися з журналістами, чи комунікувати з ними взагалі, як відповідати або не відповідати на запитання. Одна з моїх професій – журналіст, редактор, медіаексперт, який має великий досвід професійної роботи в медіа: я бачу ситуації в освіті з обох боків, і бачу, що можна зробити для підвищення довіри до освіти. Саме тому я неодноразово проводив тренінги для педагогічних працівників.
І зазвичай колеги дуже вдячно реагують на ці тренінги, бо їм ніхто про це не розповідав раніше. Частина керівників просто уникає спілкування з журналістами, не дають вчасно достовірну інформацію. А потім самі ж і скаржаться, що “журналісти дали неправдиву картину”. Тут важливо пам’ятати, що публікація в медіа з’являється тоді, коли виникає інформаційний привід. Немає приводу – немає теми для публікації. А школа – це природнє поле конфліктів. Кожного дня їх тисячі! А робота директора школи полягає в тому, щоб щодня вирішувати сотні конфліктів різного рівня і різного значення.
Інтерв’ю підготовлено у межах проєкту “Прозора школа” – просвітницького проєкту Офісу розбудови доброчесності, спрямованого на створення доброчесного та прозорого середовища в школах України.