“Почати із себе” — чудова порада, коли йдеться про бажання змін і великих трансформацій. Граючи на випередження із розчаруванням у реальності, варто відразу уточнити одну деталь: ти можеш починати із себе, старатися, іти проти системи, гнути свою лінію, проте, якщо поруч не буде таких самих “революціонерів” — сміливців, які теж починають із себе, — ймовірність успіху мінімальна.
Великі зміни вимагають масової залученості, нехай спершу не координованої, дещо хаотичної й точкової. Річ у тім, що оточення грає вирішальну роль. Людина схильна вірити в силу волі, повний контроль над власними діями, виборами, рішеннями. Водночас ми недооцінюємо ролі середовища, яке здатне формувати поведінку особистості за кілька хвилин. Така правда частенько б’є по самооцінці, проте що більше людей усвідомить, наскільки важливим є середовище, то краще ми працюватимемо над його трансформацією. А відтак ці зміни позитивно впливатимуть на наші рішення й вибори — хороший привід пишатися власним внеском у велику справу!
Візьмімо за приклад ситуацію, коли перед людиною стоїть вибір: вдатися до корупційної практики або ж піти доброчесним шляхом. Якщо вона живе в “бульбашці”, де перший варіант значно більш поширений, то ймовірність його повторити вища. Це звично, зручно, надійно. Вочевидь, стах покарання мінімальний, а аргумент “усі так роблять — чому мені не можна?” видається навіть логічним. Мало того, що недоброчесна система, побудована самими ж людьми, недолюблює “правильних” бунтівників, вона ще й підштовхує слідувати корупційним традиціям — як на свідомому, так і на підсвідомому рівні.
Ви, певно, чули про теорію розбитих вікон, що стосується злочинності. Її сформулювали два американські соціологи — Джеймс Вілсон і Джордж Келлінг. Вони припустили, що дрібний міський безлад на кшталт сміття, стихійних графіті, розбитих вікон (звідси — назва теорії) підштовхує людей продовжувати смітити, хуліганити чи навіть робити щось гірше. Відтак рівень злочинності підвищується. Словом, порушення кимось правил є нібито прямим запрошення порушувати інші правила. Люди просто починають сприймати безлад за норму, стають байдужими, виправдовуються безперспективним протистоянням і власними діями погіршують ситуацію.
Кожен корупційний випадок — це розбите вікно. Кожне розбите вікно — це поштовх створити ще більше уламків. Так народжуються виправдання про систему, яку неможливо змінити. Насправді ж саме тут потрібні сміливці, про яких ми згадували на початку, — люди, що починають із себе. Бо кожен доброчесний вибір — це збережене вікно. А кожне збережене вікно — це поштовх тримати цілими інші й навіть відремонтувати пошкоджені.
Якщо є сумніви, що мислення “розбитих вікон” може працювати у зворотному напрямку, тримайте доказ. У 1990-х роках Нью-Йорк поглинав хаос злочинності. Саме тоді комісар поліції Вільям Бреттон запровадив політику нульової толерантності до дрібних правопорушень. Він “полював” на “зайців” у метро, творців незаконних графіті, вандалів, шаленої навали вуличних автомийників. Результат — різке зниження рівня тяжких злочинів. Досі є бажання пояснити все збігом, мовляв, як можна судити лише за одним прикладом? Але аналогічні результати вдалося отримати й в інших містах. Доказова вишенька на експериментальному торті — Ловелл (штат Массачусетс), де заходи нульової толерантності до правопорушень запровадили лише в одній частині міста. Саме в тому районі рівень тяжких злочинів помітно впав.
Тож про що свідчать результати досліджень? По-перше, у сприятливому середовищі правопорушень значно менше, і навпаки. По-друге, нульова толерантність до злочинності, тобто відмова навіть від дрібних “проступків”, винагороджується зниженим рівнем тяжкої злочинності. По-третє, завжди є вибір: або ми разом формуємо якісне середовище, що приносить свої плоди, або продовжуємо бити вікна, доки не лишиться нічого, крім уламків.
Переносимо висновки на сферу боротьби з корупцією — і аргументи, чому в полі потрібно багато воїнів, зайві.
Зі Стратегією формування нульової толерантності до корупції від Офісу доброчесності НАЗК ви можете ознайомитися, натиснувши тут.